Keyboard shortcuts

Press ← or → to navigate between chapters

Press ? to show this help

Press Esc to hide this help

Підлість

Пропозиція :: Пляжний курорт Санта-Моніка :: 10 червня 0 рік ДК

“Це слушна нагода, Тірслі. Втекти з цієї приреченої скелі. Зробити з себе щось. Ось і все. Перестань на мене косо дивитися, наче я це заради себе роблю.”

“Ти завжди все робиш задля себе, Тернене. Ти просто такий.”

“Авжеж. Але в цьому конкретному випадку я турбуюся про свою маленьку сестричку.”

Тірслі хотіла вірити братові. Вона до болю хотіла здобути промінчик надії. Життя в Мохавських наметових нетрях на околицях анклавів Лос-Анджелеса було жорстким — випаленим Сонцем, сповненим смороду. Через жорстокість їхньої юності в фавелах Сан-Паулу, отруєної бандами та тайфунами, Мохаве здавалась Тірслі розкішними вихідними на елітному орбітальному курорті. Двадцять п’ять років існування, і Тірслі не досягла нічого, крім бідності та сталої безнадії. Тернен, з іншого боку, вибився з нижніх верств, добрався до Каліфорнії і вигриз собі заможне життя. Якось, з відстані в десять тисяч кілометрів, він витягнув Тірслі з Сан-Паулу, незадовго перед тим, як більшість міста опинилася під водою. Тернен не пояснив, як він забезпечив їй проїзд до Лос-Анджелеса, втиснувши її в вантажний контейнер разом з сотнею інших зневірених кліматичних біженців, і Тірслі так і не стала вибивати з нього відповіді. Вона просто була вдячна за те, що жива. Майже всі, кого вона знала в Сан-Паулу, не мали такого щастя.

Коли вона опинилася в Лос-Анджелесі, Тернен забезпечив її якраз на стільки, щоб вижити кілька тижнів. Після цього вона шукала їжу під стінами анклавів, поруч з мільйонами інших біженців, за якими наглядали бойові дрони, якими рясніло небо. Якби не її творчий підхід до програмування та нелегальна робота, на якій знадобилися її вміння, її б поглинув голод.

Тернен жив за колючим дротом, серед привілейованих, серед тих, хто міняв тіла і стверджував, що переміг смерть. Його швидка мова та сумнівні зв’язки наділили його способом життя, який мало хто з людей його походження схвалював, не те що міг собі дозволити: аугментації, кортикальний стек, часте резервне копіювання. Їхнє дитинство було просочене католицьким фанатизмом та строгим дотриманням біоконсерватизму, яке їхній матері ніколи не надокучало проповідувати: “Твоє тіло — це дорогоцінний дарунок від Бога. Забруднювати його безглуздими прикрасами, придуманими людьми, — це непрощенний гріх.” У Тірслі ця доктрина міцно в’їлася, тісно переплетена з тканиною її світогляду. Тернен же відкинув їїе ще в підлітковому віці, через що його вигнали з родинного намету. Через рік їхня мати піймала випадкову кулю, повертаючись з ринку, ставши ще одним пунктом у статистиці злочинності. Тірслі було дев’ять. Вона тримала матір за руку, коли це сталося.

Терненова проповідь тривала. “Земля – це втрата часу, Тірслі. Усі корпорати, що мають якийсь вплив, якісь бачення чи амбіції, втекли. На Марс, на Луну, дідько, навіть на Венеру. Це місця, де готують життя для таких, як ми. А коли я поїду, то вже не повернуся. Що ж ти будеш робити? Із тим нікчемним Монте блукати по вулицях, бо застрягла в традиціях?”

“Монте – не нікчемний. Він просто мав важке життя, як і ми.”

“Він злочинець найгіршого зразка, Тір. Дрібного. Нуль амбіцій, крім наркоманського виживання. В тобі забагато таланту. На Марсі, де капітал розливається рікою, корпораціям потрібен добрячий код. Я міг би підтягнути тебе, знайти тобі шлях. Ти могла б легалізуватися.”

“Що? Легалізуватися, як ти?” Тірслі посміхнулася та підняла склянку за свого брата-злочинця. Він відмовився цокатися.

“Чи не вистачило тобі того, що ми пережили в дитинстві?”

“Я маю свій погляд на Всесвіт, а ти – свій. Я вибираю залишатися чистою в очах Бога …”

“Велика біла борода на небі тепер сліпа, сестричко. Йому вже давно вирвали очі.” Тернен блиснув своєю посмішкою старшого брата, поки Тірслі крутила головою.

Звідкись ізгори, із забрудненої смогом ночі, з-за світла курортних ліхтарів, прилетів і сів на стіл біля Тернена неоворон. Тірслі відштовхнулася від столу, відвернувшись.

“Заспокойся, Тір. Він зі мною.”

“Ненавиджу птахів.”

“Еге, вони, напевно, теж не люблять тебе.”

Розумний погляд неоворона пробігся по Тірслі, змішаний з нелюдською огидою. Між його очима виступав маленький шип, а на грудях, пробиваючись крізь пір’я, був нанотат, що зображував дев’ять переплетених червоних кіл. При кожному вдиху світилося інше коло. Тернен і неоворон нахилилися один до одного і обмінялися шепотом. Тірслі відчула їхні очі на собі, хоча й не зважала на них, зосередившись на мармуровій плитці під ногами.

“Мушу йти, Тірслі. Маю справи.” Тернен підвівся. “Подумай над моєю пропозицією. Резервне копіювання означає волю. Їхати, куди хочеш, бути ким хочеш. Волю від смерті. Немає сенсу триматися за казки, Тір. І пам’ятай, я просто турбуюся за тебе. Типу, завжди.”

Тірслі кивнула, але не відповіла.

Неоворон злетів у нічне небо, а Тернен підійшов до блискучого входу в казино. Худий і вишукано одягнений чоловік із дев’ятикільним нанотатом збоку його голеної голови ступив із казино, щоб привітати Тернена теплими та рідними обіймами. Через мить біля столу Тірслі опинився охоронний дрон курорту, що ввічливо просив її покинути заклад, оскільки її спонсор вже пішов.

Розпачливе благання :: Мохавські наметові нетрі :: 11 червня 0 рік ДК

Тірслі зустріла Монте в його останньому таборі, в широкому провулку за давно покинутим м’ясокомбінатом. Протягом десятиліть після його закриття тут все ще відчувався сморід.

“Ці ботські мізки Go-nin – міцні, Монте. Особливо EEL 3, яких я досі ніколи не бачила, не кажучи вже про те, щоб їх зламати. Мені знадобиться щонайменше кілька годин.”

“В нас нема кілька годин, Тір. Цей хлопець готовий платити за зламану трійку. Ціна не має значення. Великий куш може забезпечити нас обох на кілька місяців. Мені потрібна твоя допомога.”

Відчай Монте відбивався на його виснажених щоках, на тому, як його зношена футболка висіла на його дрібному тілі. Вони були друзями з перших днів Тірслі в Каліфорнії і партнерами в невеликих злочинах протягом років. Тірслі ненавиділа бачити його таким, видушеним і виснаженим, пустою оболонкою того шахрая, який міг посмішкою здобути вихід з будь-якої неприємності. Життя на вулиці нарешті зламало його. Вулиці завжди перемагають, подумала Тірслі.

“Як ти дістав трійку, Монте? Це висококласне обладнання.”

“Ми не маємо часу на обговорення таких дрібниць, Тір. Мені треба, щоб ти розклала цю штучку на деталі, як ти це вмієш.”

“Чи хтось постраждав, Монте?”

“Що? Ні. Я маю на увазі, що не знаю точно. З упевненістю сказати не можу. Я дістав його в одного хлопця, який дістав його в одного хлопця. Питань не ставив. Була слушна нагода, і я використав її.”

Тірслі повернулася до виходу. Вона мала єдине правило для будь-яких їхніх справ: щоб ніхто ніколи не постраждав. Монте забіг перед нею, заступивши шлях, обійнявши одну руку іншою і тремтячи, – поза жебрака.

“Я знаю, що в нас взаєморозуміння, Тір. Ніхто не повинен постраждати. Але тобі доведеться мені повірити. Я точно не знаю, і ніколи не дізнаюся. Ти потрібна мені, щоб врятувати цього разу мою сраку. Будь ласка.” Очі Монте були мокрі від переляку, губи – потріскані через невблаганне Сонце. Тірслі знала цей вигляд. Вона сама чимало разів його набувала: відчай зависання над безоднею на останній ниточці. Вона повинна була допомогти другові, попри ймовірність порушення єдиного непохитного правила її злочинного життя.

“Ти чимало разів рятував мене, Монте. Вважай свою сраку врятованою.”

Монте обійняв Тірслі з радісним криком. “50 на 50 і великий крутий обід за моїй рахунок. Я забезпечу нам прохід у анклав Хайтс. Ми їстимо їжу, яка справді вирощена і приготована, подана на витонченій тарілці, залиту соусом! Жодної жижі з фабрикатора!”

Монте привів Тірслі до тимчасового прихистку неподалік, збудованого з розірваного синього брезенту та тріснутих дерев’яних будівельних палітр. Це місце вловлювало пляму післяобіднього затінку, що надавала полегшення від злого Сонця мозкові, який шукав зосередження. У Тірслі було двадцять хвилин, щоб зламати EEL 3, перш ніж прибуде покупець.

Вона пробіглася кодом. Як і очікувалося, він був щільним. Пропрієтарні блокування на кібермозках Go-nin були відомі своєю надзвичайною складністю в обходженні. Ринок зламаних ботських мозків, позбавлених фабричного коду, бурхливо розвивався по обидва боки від стін, тому Тірслі витратила багато свого вільного часу на зворотну інженерію програм обмеження авторських прав та контролю доступу на будь-якому ботському обладнанні, яке вона могла знайти. Відлагодження виводу або запуск складної схеми налагодження були неможливими. Замало часу. Її єдиним сподіванням було виявити і використати одну з кількох невловних вразливостей, які вона виявила в старих моделях Go-nin. На п’ятнадцяту хвилину вона знайшла одну з них – драйвер, який вона могла обдурити, щоб він віддав необхідні криптоключі. Піт капав їй в очі, коли вона запустила свій експлойт, і захисне програмне забезпечення розійшлося перед нею. Надано кореневий доступ. Ботський мозок тепер був слугою її капризів. Талант завжди знаходить спосіб, Go-nin. І ще залишилося чимало часу.

А потім – постріли.

Тричі. Хлоп. Хлоп. Хлоп. Досконала та точна синкопа. Професійно.

Ці звуки вибили її з коду. Тірслі вийшла з намету і повільно пішла смугою тіні. Поглянувши за куток в алею, Тірслі побачила трьох строго вдягнених синтморфів, з пістолетами на боках. Мертве тіло Монте розкинулося на гравії, кров розлилася навколо його голови. Тірслі перехрестилася, благаючи Бога про захист, і побігла.

Вона не зупинялася, поки не добігла до свого наметового блоку, більш ніж за три кілометри. На її ногах утворювалися бульбашки, а подих супроводжувався з гострим болем. Вона зігнулася та притулилася до мертвої пальми. Піднявшись, вона очікувала побачити свій намет на місці, де він був протягом останніх двох років, але його не було. Нічого, крім бетону та розкиданих купок сміття.

Тірслі думала просто бігти далі. Це було б розумним рішенням. Проте замість цього вона поспішила до місця, де раніше стояв її намет. Вдарила ногою в купу зім’ятих пакетів з фастфудом, щоб побачити, чи залишилося там щось. Під ними Тірслі побачила дерев’яну вервицю, яку мати подарувала їй до першої сповіді. Підняла цю дрібничку та заплакала. Притиснула вервицю до губ. “Я не можу померти тут. Будь ласка, не дай мені померти тут.” Тірслі поцілувала вузлики вервиці. Шепотом, настільки відчайдушним, що Тірслі уявила, як слова врізаються в м’яку деревину, вона попросила Діву Марію провести її до порятунку.

Про всяк випадок :: Скід-Роу :: 13 червня 0 рік ДК

Тірслі прибула за адресою, яку їй дав Тернен, якраз перед заходом Сонця, до бетонної коробки без вікон в одній з геттоподібних нейтральних зон між анклавами. Заселені безхатьками склади та наметові містечка простягалися на кілометри в усіх напрямках, на пекучому асфальті. Тірслі добре знайома з таким шкідливим випаровуванням циклічних злиднів, його дух постійно нависав над нею. Хоч і не хотіла цього визнавати, але протягом років він руйнував її віру. Як такі страждання та смерть можуть бути божим задумом? Молоде жіноче обличчя визирнуло на неї через розпухлу наметову штору, наче її власне минуле дивилося на неї, ще один знак, що варто дослухатися до братового заклику втікати.

Намальований над єдиними дверима знак зображав божевільного чаклуна з конусоподібним капелюхом, який вигукував слова “Музей пінболу”. Тірслі постукала. Довго чекала, досить, щоб почати сумніватися, чому вона погодилася на пропозицію Тернена, пропозицію, яка фундаментально змінила би її уявлення про Всесвіт та її місце в ньому. Потім двері відчинилися, постала висока постать в глибоко-фіолетовому та облягаючому костюмі. Уся голова синтморфа була прискіпливо деталізованим кривавим очним яблуком, з жовтою зіницею в центрі.

“Вітання. Ви, напевно, 6 вечора.” Голос постаті був глибоким та з відтінком реверберації.

Тірслі стримала бажання втекти та відповіла: “Так. Ви, напевно, Укку. Мій брат Тернен говорив про вас дуже хороші речі. Сказав, що ви чудово працюєте.” Укку стояв нерухомо та мовчки. Тірслі не мала ніякого уявлення, чи те, що було всередині цієї дивної голови, дало собі хвилинку, щоб оцінити її, чи задрімало в дверному проході. Її шкіра взялася сиротами через цю незручну паузу.

Велетенська очна голова нарешті зарухалася, трохи нахилившись. “Я найкращий, 6 вечора. Ви повинні бути безмежно вдячні, що ваш брат так дбає про вас. Мої послуги, хоча вони можуть вважатися дешевими для тих, хто має змогу дозволити собі більш пристойні заклади, все ж, вищого класу.” Укку відступив з помахом рук, закликаючи Тірслі ввійти. “Давайте працювати, 6 вечора. Наш час зустрічі – недовгий.”

Укку провів Тірслі лабіринтом кольорових чотириногих машин двадцятого сторіччя, з вогнями, що бігали по колу, аналоговим стукотом та дзвоном і обіцянками безкоштовної гри. Незважаючи на нервовість щодо процедури, що насувалася, ці прості пристрої з іншого часу змусили її посміхнутися. Вона бачила пінбол в старих фільмах, але ніколи – наяву, а присутність такої кількості зібраних в одному місці, буквально сотень, була подібною до розкриття невідомої гробниці, сповненої багатств.

У найвіддаленішому та найтемнішому кутку будівлі лабіринт пінболу оточував невеликий простір, закритий плівкою. Тірслі побачила металевий стіл, завалений хірургічними інструментами. Укку представив ще одне очне яблуко, цього разу з фіолетовими зіницями та тілом дитячого розміру, як свого помічника, Токсота. Токсот закотив хірургічне ліжко, покрите плівкою, поклав на нього подушку, а потім взяв Тірслі за руку та показав їй лягти на живіт та впертися обличчям у подушку. Поруч з нею було розміщено дивну машину, бульбовидний сканер, що розкривався, немов пелюстки, навколо її голови. Коли все було на місці, око Токсота загорілося та випустило інтенсивне біле світло у всіх напрямках. Укку навис над Тірслі, зловісно тримаючи в руці шприц.

“Це відбувається так швидко,” сказала Тірслі. “Я не знаю, що ви робите. Я не знаю, ким стану.”

Токсот гладив Тірслі по спині та випускав звуки, що нагадували щебетання пташеняти, тим часом як Укку говорив. “Ось, ось, 6 вечора. Не бійся. Ти з Укку. Поки не прийде 7 вечора, ти вже будеш вічною.”

Ці миті запам’яталися Тірслі назавжди. Очні яблука. Жах. Гострий страх від питання життя та смерті, коли холодний метал тиснув на шию. Відчуття металевих стоніг, що розгорталися навколо голови та прикріплювалися на місце.

Прогалина :: Дзентропічне повернення :: 13 березня 9 року ПК

Картина в полі зору Тірслі змінилася. Підлога вже була не бетоном, а дерев’яними дощечками, розташованими в дивному заспокійливому геометричному візерунку. Її пройняло раптове відчуття падіння. Якусь мить Тірслі смикалася, а потім заспокоїлася, зрозумівши, що її тримають ремені. Невагомість.

Вона вже була не на розборці Укку, це було очевидно. Тірслі налаштувалася на звуки свого нового оточення. М’який ритм, приємна гармонічна мелодія. Намір був очевидним: створити атмосферу спокою. З глибини туману, що огортав розум Тірслі, заговорив незнайомий голос, ритм якого був чітким і формальним.

[Здрастуйте, Тірслі. Ласкаво просимо до вашого нового убору. Чи потрібна вам термінова допомога?]

Тірслі захопила паніка. Процедура. Щось пішло геть не так. Я стала безумною. О, Боже. Або ще гірше. Я труп. Обтяжений такою кількістю гріхів. Коли була моя остання сповідь?

Голос відповів. [На жаль, Тірслі, така інформація недоступна. Ваш календар до сьогоднішнього дня цілковито порожній. Чи хотіли б ви створити попередню подію, позначену як “Остання сповідь”?] Чим би не було джерело голосу, воно перехоплювало її думки.

Її тіло відчувалося дивним, дещо жорстким. Відчуття температури, тканини на шкірі, були неправильними. Тірслі не могла відчути розтягнення шкіри чи м’язів. Мала контроль над своїми кінцівками, але ремені міцно тримали її на місці.

Тірслі спробувала перевести увагу на дихання, на піднімання та спадання грудей, на відчуття м’якого та прохолодного повітря, що проходить крізь ніздрі, але нічого такого не було. Здавалося, що ці процеси більше не існують. Вона подумала закричати про допомогу, але не могла відчути губи, зуби чи голосові зв’язки. Вся біологія її голови та обличчя була відсутня. Не знеболена, а відсутня.

Незнайомий голос повернувся, з приємною інтонацією промовляючи. [Непотрібно кричати, Тірслі. Я сповістив техніка, що ваше завантаження завершено, і повна свідомість відновлена. Він незабаром буде тут, щоб допомогти вам. Потім ми зможемо почати знайомитися з цією конкретною моделлю.]

Йди нахуй, дияволе. З ротом чи без рота, я кричу до хрипу. Слово “Поможіть!” проревіло звідкись з нижньої частини обличчя Тірслі, породжене голосом, що був водночас жіночним і дужим, але штучним і точно не її власним. Її паніка зросла в тисячу раз, вона промовила слово вдруге, протяжно та з більшою гучністю.

До обмеженого поля зору Тірслі заплив чоловік. Його шкіра була молочно-гладкою, очі – досконалими кругами лавандового кольору. Він доброзичливо посміхнувся. “Ласкаво просимо до Дзентропічного повернення. Я Бадал”, – сказав чоловік. Тірслі витратила мить, щоб оцінити Бадала, перш ніж відповісти, щоб визначити, чи цей новий дивак був другом чи ворогом, демоном чи ангелом.

Втрутився голос. [Немає потреби боятися, Тірслі. Ви тут у безпеці. @-rep закладу Бадала на флотилії – на рівні 95-ї процентилі. Згідно з відгуками, це найкращий вибір для тих, хто шукає спокійного перевбирання. Ви повинні представитися.]

Попри свої сумніви, вперше Тірслі вирішила послухати голос. “Мене звати Тірслі.”

“Я знаю. Давайте знімемо ці пута. Дамо вам рухатися.” Ремені розслабилися та відступили. Тірслі відчула, як вільно плаває, не знаючи, яка сторона – горішня. Вона почала махати руками, коли стала обертатися.

Бадал допоміг Тірслі зорієнтуватися. “Перепрошую за пута. Вони встановлені, щоб гарантувати безпеку клієнта. Це трохи суперечить дзен-естетиці, якої ми прагнемо досягти, я знаю. Я щиро сподіваюся, що вони не зіпсували вам враження.”

Тірслі витратила хвилину, щоб пристосуватися до відчуття мікрогравітації. “Мені страшно.”

“Це природно. Трохи є що сприйняти, враховуючи те, що я знаю про історію вашого его. Не хвилюйтеся через невагомість, ви швидко пристосуєтеся.”

Кімната була затишною, пишно оздобленою бамбуком, слабко освітленою м’яким світлом, що випромінювалося з-за пергаментних стін. Тірслі подивилася на свої руки. Там, де раніше була темно-коричнева шкіра, тепер був метал, тьмяно-блакитна кінцівка, пошкоджена та подряпана. Тірслі очікувала, що потечуть сльози від шоку від цього вигляду. Вона очікувала, що відчує біль у животі, тісноту в грудях, що може бути полегшена лише плачем, але біологічних систем, необхідних для цього, більше не було. Крізь усі інші думки, неначе кошмарне цунамі, прорвалося усвідомлення: єдина річ, яка залишалася від даної Богом Тірслі, з плоті та крові, – її розум, і навіть щодо цього були сумніви.

“Де я?”

Це питання було поставлене Бадалові, але відповідь надав внутрішній голос. [Ми перебуваємо на флотилії “Неси свою сраку на Марс”, що перебуває в союзі з поганню.] Збоку її поля зору вискочила тривимірна мапа в доповненій реальності, що показувала низку об’єктів різного розміру, скупчених докупи, більшість – видовжені, частина – з’єднані разом. Кораблі.

Бадал зауважив її спантеличеність. “Неси свою сраку на Марс – це кочовий анархістський колектив взаємопов’язаних космічних кораблів і поселень, що наразі дрейфує зразу за Головним поясом, біля Юпітера.”

“Юпітера.”

“Так.”

Тірслі знадобилась хвилинка на осмислення. Що слово “Юпітер” означало для того, хто ніколи навіть не був у літаку, хто ніколи не знав нічого, крім бетонних міських просторів планети, званої Землею. Космос. Я в безмежності чорноти. Поза єдиним тілом, яке я коли-небудь знала. Тірслі відклала всі ці концепції в шухляду, щоб обробити їх пізніше. Зараз потрібно зафіксуватися на чомусь, сказала вона собі. Як при розшифруванні складного коду, по одному рядку за раз, перш ніж братися за всю програму. Голос. Розберись із голосом.

“У мене щось у голові, якийсь голос …”

“Ваша муза.”

“Моя муза?”

“Обмежений помічник-ШІ. Вибачте. Я не знав, що ви незнайомі з музами. Его без музи – надзвичайна рідкість. Це стандартна установка під час перевбирання, якщо муза ще не вбудована в его.”

Тірслі чула про муз. Вони були поширені серед привілейованих. В неї музи ніколи не було. Для її родини ШІ були гидотою в очах Бога, а імпланти, на яких вони жили, – образою природи.

“Вона діє мені на нерви. Я можу її вимкнути?”

“Ви можете її заглушити, так. Ваша муза – цілком налаштовна. Але я б радив відкрити себе цим враженням. Дайте їй ім’я. Змініть її голос на той, який вам до смаку. З часом вона вам сподобається. Я обіцяю. Ви навіть можете прийняти її за друга, з часом. Я не уявляю свого життя без Рікіти. Рікіта бажає вам процвітання та радості на цьому новому шляху, до речі.”

“Перекажіть Рікіті, що я дякую.”

“Я мушу зайнятися іншими клієнтами, але підготував для вашої адаптації набір коротких відео. Перегляньте їх у вільний час. Я також рекомендую симулятор невагомості.” Кілька посилань з’явилися в її полі зору. “Будь ласка, не поспішайте. Коли почуватимете себе впевнено, вихід знаходиться зліва, в кінці коридору.” Кивнувши на прощання, Бадал відштовхнувся від стіни в бік однієї з пергаментних стін, і вона від’їхала убік.

“Зачекайте!”

“Так?”

“Я навіть не знаю, як тут опинилася.”

“Гадаю, ваш благодійник має відповіді на ваші запитання.”

“Мій благодійник?”

“Чоловік, що домовився про ваші завантаження та морфа. Жахлива репутація, але досить переконливий. Я все ще не розумію, чому погодився на угоду”, – Бадал стиснув плечима. “Він чекає вас зовні.” З’явилась віртуальна стежка, позначаючи шлях.

Коли Тірслі протягла себе крізь бамбуковий портал, що вів назовні з затишного спокою Дзентропічного повернення, зміни її приголомшили. У всіх напрямках пливли та змішувалися натовпи людей, убраних в екзотичні тіла. Сміх, крики та музика оточили її, присмачені запахом їжі та чогось незвичайного. Структури, обладнання та штуки, які вона не могла впізнати, були прикріплені до кожної поверхні. Вона не могла зрозуміти, чи це була вечірка, мистецька виставка чи щось інше. Не було ні верху, ні низу, лише суєта життя у всіх напрямках. Кольорові запрошення та пропозиції з’являлися в її полі зору, перш ніж її муза їх відфільтровувала.

[Ласкаво просимо до сектору Відлуння-Синій,] сказав голос. [Колись це була частина розкішного поселення на орбіті Землі, що оберталося задля утворення гравітації, але тепер флотилія тягне його в невагомості. Різні фракції погані використовують його як відкритий ринок та місце для спілкування.]

Тірслі трималася яскравої стежини, як свого спасіння, йдучи нею крізь хаос до свого благодійника, худорлявого чоловіка з розкидистими прядками довгого чорного волосся. Її ім’я висіло над головою чоловіка в доповненій реальності, яскраво блимаючи. Тірслі протиснулася крізь потік людей та підійшла до нього, підозріло, але також не знаючи, що ще робити. Нижня частина його обличчя була пошкрябаною та блискучою від дизайнерського шрамування, а очі – пустими чорними дисками. У своїй голові вона уявила його в плащі, як якогось ретрокосмічного дракулу.

Його усмішка була не менш зубастою. “Агов, мала сестричко. Давно не бачилися.”

Возз’єднання :: Сектор Відлуння-Синій :: 13 березня 9 року ПК

“Я маю питання …”

“Можливо, я маю відповіді,” Тернен знизав плечима. “Можливо, ні.”

“Як мені потрапити додому?”

“Ти вже вдома. Можеш якнайкраще з цього скористатися, еге?” Тернен відкрив трубку на своїй кулі американо, в пакеті, з додаванням солодкого кленового сиропу, та висмоктав уміст. Він похмуро дивився на вкритого графіті автокухаря, розміщеного на стіні. “Дешеве анархістське лайно!” Тернен повернув увагу до сестри. “Це помиї, коли порівнювати з кавою на Марсі. Справжнє діло, вирощене на гідропонній фермі. А не це гівно з принтера.”

“Це не мій дім, Тернене. Це не моє тіло. Я навіть не впевнена, що я досі я. Спочатку я налякалася до смерті, коли мала справу з твоїм оком-відьмаком. Потім я тут, на відстані півмільярда кілометрів від Землі …”

“Я зупиню тебе на цьому, Тір. Боже. Гадаю, я забув, наскільки ти зелена щодо сучасного стану системи.” Тернен похрустів пальцями, потім шиєю. Тірслі чекала, нерухома та мовчазна. “Не хотів би тобі це казати, сестричко, але повернення додому неможливе. Земля більше не придатна для життя. Це куля з пилу ядерної зими. Вже майже десять років це пустеля.”

Її огорнув холод. “Що?”

“Так. Сюрприз. Ласкаво просимо до життя після Краху. Ми наробили дурниць з ТІТАНами, страшними ШІ, і вони роз’їбали нас на друзки. Впусти це в себе на секунду – та відпусти. Немає сенсу на цьому зациклюватися. Я віддаю перевагу пройобаному минулому в мертвому та похованому стані. Так щасливіше та продуктивніше.”

Тірслі поглянула на свої руки, звичне місце для переведення очей, коли розмова з братом викликала незручність. Вигляд металевих пальців ще більше її збентежив. “Що сталося зі справжньою мною?”

Тернен посміхнувся, не змігши відмовитися від нагоди познущатися з сестри. “Найімовірніше, твоє м’ясо запеклося, спало з кісток. А кістки? Можливо, вони в купі з мільярдами інших. Але кому це цікаво? Те, що робить тебе тобою, те, що насправді має значення …” Тернен постукав кістлявим пальцем по боці своєї голови. “…те, що ти вижила. Завдяки мені.”

“О, Боже …”

“Не сумуй, сестрице. Життя стане набагато солодшим.” Він нахилився ближче та змінив голос на фірмовий страшенно серйозний шепіт, який Тірслі добре пам’ятала. Тембр голосу був іншим, хрустким та тонким, а не глибоким та резонансним, але інтонації не давали змоги припустити помилку. “У мене є угода, яка не може провалитися. Як тільки ми її укладемо, ми витягнемо тебе з цієї металевої бляшанки та влаштуємо тобі біоморф на замовлення.”

“Я не хочу торкатися жодних твоїх угод, Тернене. Я навіть не знаю, хто я така, як тепер працює життя, а ти тут говориш про угоди …”

“Тір, Тір, поглянь на мене.” Тірслі перевела погляд на незнайомі порожні чорні очі Тернена, не впевнена, чи зустрічається його погляд з тим, що взяло форму її очей у цій чужій металевій формі. Судячи з усього, що вона знала, її обличчя було не більш ніж пласким листом сталі з двома точками та лінією. “Ти бісишся. Я розумію. Тобі багато що доведеться усвідомити.”

“Я просто хочу знову стати собою.”

“Думаєш, я щасливий від цього позиченого шматка лайна, який ношу? Я в шоці, що жодна з кінцівок ще не відпала. Поглянь. Ми можемо виготовити щось наближене до оригінальної тебе, якщо це те, що тобі цікаво, коли я матиму трохи ресурсів і ми знову опинимось на Марсі, де я маю трохи впливу. Тут? З цими довбойобами? Можна з таким же успіхом бути сухим собачим кізяком десь в канаві старого Сан-Паулу. Проте є добрі новини: я маю план. Ми можемо обійти ці дурниці з репутацією та триматися за угоду. І ось де в дію вступаєш ти.” Тернен стиснув свої кістляві руки докупи, виставивши напоказ жилисті пальці. “Мені потрібно, щоб ти зібралась докупи та пристосувалась. Типу, швидко. Я не можу триматися поруч іще довго. У мене заплановано переніс на Марс за годину.”

“Ти залишаєш мене тут?”

“Еге. Це частина угоди. Ти лишаєшся тут, знайомишся з місцем, формуєш певні зв’язки, докладаєшся до їхнього йобаного колективного лайна, що там доведеться. Нам це потрібно, Тір. Я повернуся за місяць, можливо, за два. Це дасть тобі час, необхідний, щоб розгорнути харизму, заробити репутацію, необхідну для отримання кількох добродій. Потім угода виконується, і ми вибираємося з цього цирку потвор назад до внутрішньої системи, де люди поважають владу чесного кредита, нахуй.” Лоб морфа Тернена зморщився від злості, а кут його лівого ока смикнувся, – знайомий вираз на незнайомому обличчі. Дивно те, що це втішило Тірслі.

“Отже, гадаю, ти не збираєшся мені нічого розповідати про цю угоду.”

Тернен усміхнувся. Його сестра грає згідно з його планом, як і завжди. “Ні. Так буде краще. Чим більше ти знаєш, тим імовірніше те, що все зірветься. Хіба я коли-небудь вводив тебе в оману?”

Якусь мить Тірслі хотілося сказати “так”, що вона краще б померла, ніж втрапила б проти власної волі до металевої оболонки. Справжня вона – померла. А сама вона була – чим? Якоюсь бездушною копією? Вона почувалася нечестивою, покинутою, але не менш живою, ніж раніше. Отже, вона кивнула. “Ні. Ніколи, Тер. Я довіряю тобі. Я зроблю те, що потрібно.”

Широкі чорні кулі, вставлені у глибокі очні ями, нічим їй не відповіли. Минули декілька незручних секунд мовчання. Тернен заворушився. “Тоді гаразд. Я мушу йти. Я забронював тобі кімнату в секторі Високий-Червоний, на протилежному боці цього шматка поселення. Одномісна кімната, але тобі не потрібно багато. Синтморфи добрі хоча б у цьому відношенні. Мінімалізм. Там чимало людей, як ти, синтів та інших, тому ти не будеш відчувати себе такою дивною, ти туди впишешся. Всі твої базові потреби будуть задоволені до мого повернення. Ще одна річ …”

“Так?”

“Не відкривайся нікому. Придумай будь-яку історію, яку захочеш, лише уникай правди. Можливо, тут хтось спостерігає. Найкраще, якщо ніхто не знатиме, що ми родичі. Я знайду тебе, коли повернуся.” Тернен відстібнувся від стіни та відштовхнувся, схопивши ремінь неподалік. Ремінь потягнув Тернена, поки той не був поглинутий велелюдністю району. Та пропав.

Безцільність :: Рій Неси свою сраку на Марс :: 13-20 березня 9 року ПК

Протягом першого тижня Тірслі мандрувала. Мандрування – це навичка, яку вона відточила протягом років. Рідко маючи місце, яке можна назвати домом, її виживання залежало від мандрування. Вона не хотіла шукати свою кімнату в Високому-Червоному, боячись, що реальність, з якою вона ще не готова зіткнутися, впаде на неї, як тільки вона це зробить. Безцільність здавалася безпечною. Тірслі почувалася як вдома.

Протягом перших трьох днів вона змогла пройти через з’єднані космічні кораблі флотилії двічі. Сон більше не був необхідним. Не було потреби в харчуванні. Її кінцівки рухалися, а очі – каталогізували. Тірслі говорила дуже мало, тримаючись в тіні, коли це було можливо, вбираючи подробиці. Вона тримала свою музу заглушеною, дозволяючи ШІ виконувати одну-єдину функцію – зберігати позначки на мапі флотилії щоразу, коли відчувалися підозрілі погляди. За підсумком другої подорожі позначки були всюди, тож Тірслі вимкнула цю функцію та прийняла те, що була надто параноїдальною.

На четвертий день мандрів, проходячи крізь Опівнічного Майстра, невеликий вантажний корабель, популярний серед піднесених, Тірслі помітила знайому, але зношену модель робота Go-nin. Неовосьминіг морочився з його кібермозком, вводячи щось у панель будки нанофабрикації та бурмочучи матюки.

Вона вирішила порушити мовчання. “Ці Go-nin бувають складними.”

Восьминіг підняв очі від бота, рухаючи руками з роздратуванням. “Ти бачила таких раніше?”

“Одного. Жорсткий код, але я змогла зламати. Проте це було давно.” Десь тиждень тому, подумала Тірслі.

“Я знаю колекціонера на Церері, завжди радий придбати робочі вінтажні моделі епохи до Краху, але я не можу змусити цю річ працювати. Думаєш, ти могла б поглянути для мене? Я Піво, до речі,” сказав неовосьминіг, обвиваючи одну зі своїх рук навколо руки Тірслі. Вона здивувалася, що не відсахнулася.

Тірслі працювала над ботом протягом приблизно години, поки він не почав працювати як новий. Було полегшенням зануритися в код, знайома територія серед моря невизначеності. Бувши враженим, Піво дав їй збільшення рейтингу репутації. Він аж свистів зі свого сифона, переглядаючи її низький рейтинг, її порожню історію.

Вона відповіла на його питальний погляд, “Я тут знедавна.” Яке ж це було дурнувате применшення.

“Знаєш,” сказав Піво, “Я маю друзяку на ЩС – Щасливому спостерігачі – вона шукає креативного кодера, а ти, очевидно, маєш навички.” Піво кинув місце розташування музі Тірслі. “Поговори з Еліс. Вона чекає на тебе.”

Тірслі просканувала область навколо будки, шукаючи очі, що на неї дивляться. Кілька поодиноких піднесених літали, качалися або ковзали повз, всі зайняті своїми справами. Годі бути параноїком, Тір. Пливи за течією. “Звучить чудово.”

Поки Піво віз бота геть, Тірслі усвідомила, що це був перший раз, коли вона говорила з піднесеним. Її церква, її матір – вважали піднесених злочином проти Бога, гріхом найвищого порядку. Тірслі затрясла головою, соромлячись власного святенництва. Одна розмова – і все.

Наркотики :: Макітра-Небезпека :: 20 березня 9 року ПК

На шляху до ЩС Тірслі пройшла крізь корабель, відомий як Макітра-Небезпека. Його головною особливістю був тор, що обертався, маючи симуляцію гравітацію для нескінченної вакхічної танцювальної вечірки. Її атмосфера була заразною, яскравою демонстрацією особистого вираження. Синти, біо, піднесені, проєкції інфоморфів, кожна можлива форма, розмір і модифікація, рухомі та вільні, занурені в ритм. Вона ніколи не бачила нічого схожого, і вперше від пробудження тут Тірслі відчула радість. Вона вирішила загубитися тут на кілька годин, рухати своє нове тіло та знайомитися з його можливостями.

До Тірслі підійшов величезний синт з чотирма могутніми руками, голова була різким відтворенням широко усміхненого оні (оні – японські чорти – прим. пер.). “Я Берк.” Берк простягнув свою ліву нижню руку в привітанні. Тірслі продовжувала рухатися, поки стискала її. “Тірслі.”

“Вперше на Макітрі?”

“Це так очевидно?”

Хрипкий хихіт Берка дивним чином досконало синхронізувався з соковитою музикою. “Я відповідаю за безпеку. Я знаю кожного, хто тут з’являється. Ласкаво просимо на вечірку.” Вибух блискавки в доповненій реальності засвітився, коли муза Тірслі повідомила їй про отримання передачі від Берка – виконуваний файл з назвою fi_zz_ee_66.

“Fizzee66?”

“Останній і найкращий наркотик. Написаний постійним відвідувачем. Бачиш скупчення там, що танцює в Крапельці?” Берк простягнув одну з верхніх рук, щоб вказати на групу синтморфів біля місця, де танцювальний манданчик вигинався вгору та поза поле зору, за неоновою синьою мрякою. Їхні тіла екстатично скручувалися, відхили назад безперервно переходили в головокружіння, стійки на руках повільно переходили в розтяжки. “Вони вже два дні поспіль ганяють fizzee66. Тобі варто спробувати. Обіцяю: він не розчарує.”

“Я не маю грошей.”

Обличчя оні посміхнулося. “Я теж. Це економіка дарунків, Тірслі. Гроші – для олігархів та кріпаків.” Після низького поклону Берк повернувся та пішов вступати до іншої розмови.

Муза Тірслі повідомила її, що виконуваний файл був чистий, а також результати короткого пошуку про нього в тенетах. Ефект цього наркоалгоритму, подейкували, був доволі приємним. Мені все більше подобається ця штука-муза, подумала Тірслі, і муза відповіла м’яким тріпотінням радощів на краях поля зору. Похуй, запускаємо.

Тремтіння розлилося синтетичним тілом Тірслі, починаючи від голови, пробігаючи приємно по всій системі, а тоді повертаючись від металевих ніг. Відчуття імітувало сироти на шкірі, що бриніли, а тоді розчинялися в приємне тепло, посилюючись в тисячі разів. Кожна екстатична подорож тілом починалася з кожним новим ударом басу, що задавав ритм. Повне з’єднання з ритмом. Тірслі повзла до Крапельця, до групи, на яку Берк звернув її увагу раніше, і приєдналася до їхньої гульби на наступні два дні, ніколи не припиняючи руху, а Fizzee66 творив свою магію ввесь цей час.

Слушна нагода :: Бато :: 22 березня 9 року ПК

“Піво стверджує, що у тебе виняткові навички кодування.”

“Ого. Я зворушена.”

“Не варто. Цей головоногий знає апаратну частину, але програми – не його забава. Проте він вміє знаходити таланти.” Еліс висіла на світильній трубі, тримаючись чіпкими ногами, її волосся при нульовій гравітації звивалося, неначе щойно нагодовані фіолетові та чорні змії. Тірслі дивилася на неї, нервуючи.

“Не будь такою нервовою, Тірслі. Я і Піво – друзі. Його слово має вагу тут.” Еліс попливла через кімнату, переорієнтувавшись відносно Тірслі, ідеально приземлившись на двох точках, підкреслене самовдоволеною посмішкою. Майстерня Еліс із синтморфами на замовлення, Бато, була ретельно захаращена, робочий простір істинного митця, в якого немає жодного часу на організацію. “Давай прямо до справи. Я будую та модифікую синтморфів, але також багато людей прибуває до рою, шукаючи певні втулки для кібермозків. У цьому мені потрібна допомога. Які навички у тебе з кодування наркотиків?”

Закралися підозри. Тірслі подумала про братове застереження та всі ті погляди, які вона на собі відчувала. Все складалося занадто добре. Я повинна бути обережною, чи не так? Життя ніколи не було таким простим, таким злагодженим. Але нагода була божевільною, таке ніколи не траплялося їй раніше. Тірслі вирішила позбутися параної, іти на ризик.

“Кумедно, що ти запитуєш …” Тірслі викликала свою музу, щоб показати Еліс Zyzzee66 – її власну, підкручену версію Fizzee66. “Це щось, що я зробила за кілька годин. Це хак Fizzee66, якщо ти коли-небудь …”

Еліс перервала Тірслі та посміхнулася. “О, я дуже добре знайома з Fizzee66 – я його створила. Піво тобі про це розповів? Цей хитрюга.”

“Не мала уявлення. Отримала його в Макітрі-Небезпеці. Від такого собі Берка.”

“Отже, ти вирішила, що йому чогось не вистачає? Цей твій Zyzzee – кращий?”

“Не зрозумій мене неправильно. Я люблю Fizzee. Він грандіозний. Я лишень помітила декілька можливостей його покращити в спосіб, який мені подобається.”

“Еге, еге, суперзірко. Досить балачок. Дай мені скуштувати,” Еліс підморгнула Тірслі. “Це біоубір, але мозок – залізний. Допомагає мені перевіряти код на кібермізках, які я встановлюю.” Зіниці Еліс розширилися до величезних синіх дисків, а в на її очах зібралися сльози, що потім полилися по щоках. Кількох секунд в обіймах Zyzzee66 цілком вистачило, щоб Еліс зрозуміла талант, який спостерігає. Вона вбила процес і хвилинку збиралась докупи. “Вражає. Не досконало, звісно: слід стежити за порогами псевдодофаміну, такий початковий порив може спричинити головокружіння, але не так погано для особи, що на десятиліття відстає від розвитку кодування.”

Вона уважно подивилася на Тірслі, а тоді підняла її репутацію. “Ласкаво просимо до родини Бато, моя славна наркохакерко.”

Відображення :: Сектор Високий-Червоний :: 22 березня 9 року ПК

На дев’ятий день Тірслі прибула до своєї кімнати в Високому-Червоному.

Вона пропливла до скляної панелі за метр чи два від її вхідних дверей та дивилася на центральний хаб Високого-Червоного, на чотири високі стовпи, обтягнуті вишуканим червоним оксамитом, принаду, яка дала районові його назву. Тіла рухалися поруч, нижче, вище, дрейфували чи поспішали, хтось синтетичний, хтось із плоті, форми, яких вона ніколи раніше не бачила чи навіть не могла собі уявити. Це місце живе, подумала Тірслі. Тут не було безперервного пекла від Сонця, не було пекучого асфальту, не було потреби жебракувати для виживання. Відчай здавався магічно відсутнім. Якимось чином їй вдалося втекти з пекла. Анархісти, яких вона знала на Землі, були зневіреними, безбожніми революціонерами. Доки не прибула сюди, Тірслі не розуміла сенс їхньої боротьби. Тепер вона починала мати зміст.

Релігійна обробка Тірслі нагадала про себе, і та почала хреститися на знак подяки, але зупинилася на словах “в ім’я…”, коли металеві кінчики пальців клацнули по металевому лобі. Вона дивилася на своє відображення, лишень примару на склі. Деталі її чужорідного обличчя були невиразними на тлі того, що відбувалося по той бік. Тірслі могла відчути, як її мовчазна муза сприймає її бажання, і якість зору змінилася. Все, що було за панеллю, потемніло, і в фокусі опинилося відображення Тірслі. Вона вперше побачила власне нове обличчя. Порожні очі, не призначені для вираження емоцій. Жодного носу, який можна було б морщити, лише плаский начищений метал. Її рот був тонкою овальною сіточкою, що не могла рухатися; жодних губ, якими можна усміхатися, які можна надувати, облизувати, морщити. Тепер це був простий випромінювач звукових хвиль. За одну змістовну секунду ціле життя віри розсипалося на друзки, душа Тірслі була розчавлена на нуль. Тепер вона була Тірслі – штучною конструкцією, сформованою амбіціями транслюдей, а не руками якогось бога. Це відкриття змусило її засміятися. Життя. Який же це розйобний, чудовий безлад.

Бабка завбільшки з гладкого кота пролетів повз Тірслі та далі по вузькій доріжці, але через мить повернувся назад. Він завис за спиною героїні, його блискучі металеві крила видавали гудіння.

“Привіт, нова сусідко!”, сказав бабка. “Я Біксбі. Живу через дві кімнати в той бік.” Чимала кількість ніг Біксбі вказала далі по доріжці. “Якщо тобі щось треба, то скажи мені. Дехто зробив те саме для мене, познайомився з моєю прикрою сракою, коли я був новеньким. Тепер моя черга відплатити. Або проплатити. Чи якось так. Річ у тім, що ми тут, у Високому-Червоному, приглядаємо одне за одним. Все заради накопичення цієї солоденької карми. Гаразд. Мушу йти. Бувай.”

Вжух. Геть попрямував Біксбі.

Тірслі перетнула поріг до свого нового дому. Вона попливла до єдиного предмета меблів у кімнаті, латунного кокона, що тримав її на місці. Програмне забезпечення кімнати запитало, що вона хоче відчути. “Дощ”, сказала вона, і оточення змінилося, кімната затемнилася, а доповнена реальність запустила уявну воду з уявних хмар в інший бік кімнати. Тірслі зітхнула, зменшила свій зір до медитативного рівня та зосередилася на звукові дощу. Звернулася до своєї музи, активувавши її голос і поставивши їй питання: Як вона бажає зватися?

[Рішення за тобою, Тірслі. Як ти бажаєш?]

Вона не вагалася. Монте. Твоїм ім’ям буде Монте.

[Гадаю, воно мені підходить. Дякую. Приємно володіти ім’ям.]

Темло подяки затріпотіло в системі Тірслі, поки вона розпочинала роботу над голосом Монте, щоб зробити його настільки подібним до її старого друга, наскільки дозволить пам’ять.

Новий клієнт :: Бато :: 2 серпня 9 року ПК

Тірслі та Еліс плавали в загромадженому просторі майстерні, тримаючись за руки, скануючи останні запити щодо спецзамовлень на морфи. Біксбі літав туди-сюди над головами, під кайфом від останнього наркотика Тірслі, який планувався до виходу за кілька днів на Макітрі-Небезпеці. Біксбі завжди вимагав раннього доступу, а Тірслі завжди погоджувалася.

Чотири місяці та жодного слова від Тернена. Чи він не помер? Чи він не покинув її? Це було неважливо. Вона не сумувала за ним, за його махінаціями й обіцянками. У Тірслі були друзі, її репутація росла, а навички кодування покращувалися.

“Ха! Поглянь на цього дурня.” Еліс кинула зображення потенційного клієнта в доповнену реальність Тірслі, де воно почало повільно обертатися: велике очне яблуко на синтетичних плечах, мереживо фальшивих червоних капілярів, що розходилися від жовтої зіниці по всій білій сфері. Тіло, видовжене, з трохи непропорційними кінцівками, обгорнуте блискучим синтетичним пурпуром. У Тірслі в голові з’явилося багато питань.

“Підписує себе як Укку.” Еліс прокрутила запит на модифікацію морфа та засміялася, піднявши один куток рота. “Послухай цього ідіота: Укку вибачається за жалюгідну @-rep, але Укку добре відомий в мережах Гуаньші та може домовитися про якусь добродію за добродію, що може стати в пригоді колись у майбутньому, навіть для анархіста.” Еліс хлопнула в долоні від такої зухвалості. “Який же він телепень!”

На Тірслі найшов страх, коли її останні миті на Землі виринули з глибокої пригніченої темряви та зайняли думки. Очні яблука. Пінбол. Плівка.

Запит на морфа далі сповіщав, що Укку буде переноситися до рою за тиждень, на подовжену та поблажливу відпустку на зовнішніх системах, і що Укку розуміє, що Бато – найкраща майстерня синтморфів тут. “Укку працює лише з найкращими”, – прочитала Еліс, хрюкнувши. “Що ти думаєш? Ми приймемо цю високу честь?”

Тірслі дуже постаралася зобразити нецікавість, попри відразу, що гуркотіла всередині неї. “Я не знаю, Еліс. Здається суцільним головним болем.”

“Можливо, суцільний головний біль – саме те, що потрібно цій майстерні. Що дасть поштовх. Останнім часом тут було нудно.”

Тірслі забрала руку від руки Еліс, намагаючись не ображатися на ненавмисну зневагу, відпливаючи від тієї. “Гаразд. Я дещо тобі скажу. Я погоджуся на цей дурнувати контракт від Укку, але за однієї умови.”

Еліс піднялася та потерла руки одна об одну з ентузіазмом, що викликає бажання пожартувати. “Ооооо! Торги. Добре, я не люблю умов, але що ти хочеш?”

“Умова така: я додам таємний невеликий подарунок у наркотики, які цей Укку просить встановити в його оболонку. Нічого серйозного, просто дещо невідстежуване та пустотливе.”

Еліс було легко захопити пустощами. “Пікантно! Може пошкодити нашу репутацію, якщо це стане відомо …”

“Це ризик, я знаю. І ще одна умова: ми стежимо за Укку, поки він на рою.”

Еліс дала мовчанці протриматися хвилинку, поки вивчала обличчя хакерки. “Тепер я дійсно заінтригована. Що це, Тірслі? Якась історія? Особиста помста? Ти знаєш цього хлопця?”

“Можна й так сказати.”

“Розкажи!”

“Планую це поки що залишити при собі, якщо ти не проти.”

Еліс відповіла змовницькою посмішкою та кивнула, поки Біксбі пролетів повз її голову, хихочучи від наркотичного задоволення. “Добре, Тір. Я погоджуюся. Маєш угоду.”

Розіграш :: Макітра-Небезпека :: 11 серпня 9 року ПК

Укку був на танцювальному майданчику Макітри-Небезпеки вже протягом чотирьох годин, викидаючи гострі лікті, його ноги постійно були на межі краху, змушуючи решту ухилятися. Було зрозуміло, що Укку перебуває під кайфом до неадекватності, танцюючи під останнім наркотиком Тірслі разом з більшістю клубу. Тірслі, Еліс, Піво та Берк спостерігали за синтом з бару, а Біксбі – зі свого звичного місця над будкою DJ, чекаючи, коли Тірслі запустить свій розіграш.

За командою Тірслі Монте кинув спалах нічного жаху крізь чорний хід в наркотику Укку. Перед тим, коли Монте поділився з нею зображенням з темної мережі, яким планував скористатися (великою картиною мертвої плоті та крові в невагомості, залишеними славетною серією вбивств авторства Втраченого покоління), Тірслі майже знудило, але Укку просто випростався на секунду споглядання, а тоді повернувся до “танців”.

“Що ж, це розчарування.” Еліс погладила Тірслі по руці. “Цей ідіот незворушний. Здається, нам доведеться пити, поки цей турист не припинить забруднення нашого дорогоцінного танцювального майданчика.”

Саме тоді, коли Еліс збиралася замовити в автобарі наступну серію напоїв для компанії, Укку припинив будь-який рух, як ніби його деактивувала невидима сила. Тірслі жартома штовхнула Еліс в бік. “Ха! Бачиш? Їбаната взяло. Щось відбувається.”

Укку з поспіхом покинув танцювальний майданчик і побіг до будки в секції Макітри-Небезпеки, що звалася крапелькою, яка на той момент була затоплена гострими тінями та атомним неоново-зеленим. Стрункий гуманоїд, що вирізнявся з темряви, чекав на прибуття Укку до будки.

“Здається, хтось вважає цього клоуна стерпним”, – зауважив Берк.

“Нарешті, якийсь розвиток подій,” сказала Еліс. “Ми спостерігаємо за Укку вже кілька дні, і не було жодного контакту з будь-ким. Заінтригована, Тір?”

“Мені це не подобається.”

Еліс свиснула Біксбі, і той підлетів, сяючи від радощів, як завжди. “Тірслі! Цей твій новий алгоритм – це маршмеллоу, яке я не можу перестати лизати. Я затоплю Високий-Червоний. Вуууу! Ти легенда –”

Еліс перервала Біксбі, її інтонація була наказовою та незвичною для Тірслі. Інтонація начальника, а не друга. “Зменш оберти, Бікс. Час братися до праці.” Біксбі перевів останній наркотик Тірслі в режим сну, а його крила перейшли на притомну швидкість. “Яка ситуація, Еліс?”

“Он будка, в дальньому кутку Крапельки. Очне яблуко там, балакає з кимось. Я підключуся до твого сенсорного потоку, а ти дай мені погляд на незнайомця. Повільно та непомітно.”

Біксбі кивнув своєю маленькою головою та рушив до Крапельки, не сказавши ані слова. Еліс поділилася з іншими візуальним потоком Біксбі у доповненій реальності, коли нова серія напоїв прибула. “Насолоджуйтесь виставою.”

Біксбі повільно плив над танцювальним майданчиком. Він зробив широку петлю навколо звукового підвісу-бульбашки, звідки DJ Myrmidon видавала свої славетні біти на ввесь клуб. Нутро Тірслі стиснулося, коли Біксбі наблизилась до Крапельки. Вона знала, що станеться. Їй хотілося, щоб увесь клуб випарувався в туман, забравши з собою незнайомця, і щоб вона прокинулася в холодному поту.

Крапелька перемістилась глибше в чорну синяву, коли Біксбі наблизився до будки в дальньому кутку. Силует навпроти Укку знав, як знайти тінь, але Тірслі все одно впізнала його характерні манери. Особливий рух двох рук, супроводжуваний, ймовірно, самовпевненою промовою, яка підкреслює певну думку повільним та інтенсивним наголосом. Це мусив бути Тернен. Жести були занадто подібними.

Брат Тірслі завершив свою палку промову, і Укку кивнув своєю опуклою головою. На секунду Тірслі відчула потребу втекти. Її життя лише почало набувати змісту, витвору її власної волі. Наповнюватися радощами. Надією. Повернення Тернена мало вагу темного знамення. Він обов’язково все роз’їбе. Проблеми були міцно вшиті в його его. Вона дозволила страху відступити та трохи заглушитися. Треба було почути голос Монте.

Скажи мені, що все буде гаразд, Монте.

[Все буде гаразд, Тірслі.] Монте підморгнув у доповненій реальності Тірслі.

Вона випила бухло та штовхнула порожню склянку далі по барній стійці, і її шлях трохи вигнувся під впливом сили Коріоліса поселення, що оберталося. Тірслі заговорила. “Я знаю його. Я знаю, хто це.”

“Ти знаєш?” Еліс посміхнулася. “Розповідай.”

“Це мій брат.”

“Це стає справді цікаво, Тір. Твій таємничий ворог, Очне яблуко, шепоче в темному кутку з твоїм братом. Братом, про якого ти ніколи не згадувала до цього моменту. Що далі, Тір? Ти розкриєш, що ти якийсь шпигун гіперкорпорації, відправлений сюди, щоб просочитися до нас, брудних анархістів, підірвати ядерну бомбу та перетворити ввесь рій на космічний пил? Таємна маріонетка ТІТАНів, можливо, заслана, щоб завершити нашу знищення?” Еліс повторила за Тірслі – випила залпом, штовхнула по кривій.

“Я не маріонетка …”

“Ну, це тішить,” сказав Піво.

Саме тоді Біксбі підлетів занадто близько до будки Тернена. Той повернувся, зустрівшись з пильним поглядом Біксбі, дивлячись прямо крізь потік доповненої реальності з молочно-сірими шпаринами. Його обличчя нахилилося з тіней в синій блискучий відблиск неонових крапель, що зливалися згори. Шви в черепі. Роз’єми для доступу в шиї. Біоморф низького класу, витягнутий прямо з корзини зі знижками.

“Агов, мудило. Перепрошую? Ти вторгаєшся в наш простір.” Тернен підвівся та зробив агресивний крок до Біксбі. Укку виліз з будки та зайняв позицію з флангу. Біксбі завмер. Тернен шморгнув кров’ю у воду та продовжив тиснути. “Я сказав, йди геть, пурхойоб.”

“Час діяти. Займаю позицію.” Еліс відштовхнулася в бік Крапельки. Піво легко прослизнув повз танцюристів, а Берк проштовхнувся крізь тіла на танцювальному майданчику. Коли Тірслі змогла зібратися докупи та піти за ними, її друзі вже пробралися крізь натовп.

Коли Тірслі дісталася будки, Тернен вже тримав Біксбі за крила та притиснув його до столу, а Укку крутив віброклинком за кілька сантиметрів над незахищеним тулубом бабки. Еліс була на відстані руки від Тернена, з пістолетом зловісного вигляду, що твердо тиснув йому в його штопану голову. Чому в неї є зброя? Піво та Берк загрозливо ширяли поруч, їх руки були напружені, а зброя – оголена.

“Агов, зараз же. Немає потреби розляпувати мій мозок по стінах.” Тернен посміхнувся, не боячись, бувши вправним в такого роду переговорах.

“Якщо Очне яблуко кине ніж і відступить, то до цього не дійде.” Еліс також посміхнулася, так само почуваючись комфортно.

“Всім заспокоїтись!” Вигукнула Тірслі. Тернен зблиснув очима на неї, не показуючи, що впізнав. Вона зустріла його погляд. “Ніхто не повинен мати справу з цим мудлом, окрім мене.”

Переговори :: Сектор Відлуння-Блакитне :: 11 серпня 9 року ПК

“Справді добрих друзів маєш, Тір. Мені траплялося тусити з гангстерами, що були більш гостинними.” Тернен відкрив свою чорну кавову кулю та випив її. Це була його третя.

“Ти погрожував нашому другові.” Тірслі ще не торкнулася своєї кулі, в якій був улун з медом і корицею, – вона плавала між Тірслі та її братом.

“Я не в захваті від маленьких їбанатів, що пхають свій ніс у мої справи. Це грубо.” Тернен нахилився вперед, оглянув її згори донизу. “Ти знаєш, що в них за діла, так? Хто вони? На кого працюють?”

“Про що це ти?”

“Не зважай. Наразі це неважливо. Це все одно сталось би. Не можна втікати вічно, Тір. Рано чи пізно настає час, коли треба зайняти позицію. І цей час - зараз.” Очі Тернена стрибали навколо, шукаючи загрози та чужі вуха. Він на межі. Більше, ніж зазвичай, подумала Тірслі. Вона вирішила змінити тему.

“Минули місяці, Тернене. Я вже й забула про тебе. Де ти був?”

“Як завжди. Займався своєю справою. Дещо здобув. Уникнув неочікуваних проблем. Але тепер я тут. Щоб розпочати нове життя. Як і ти. Хіба це місце існує не для цього?” Тернен непереконливо посміхнувся. Порожні очі його морфа не виражали нічого.

“Гадаю, можна так сказати. Я насправді не мала вибору.”

“Але ти щаслива.”

“Так. Я щаслива.” Або я була. Вона подумала про своїх нових друзів. Що вони приховують від мене?

“Отже, ось маєш. І ти маєш мені подякувати. Тепер я хочу бути щасливим. Можливо, твоя черга виконати кілька добродій.”

Тірслі проколола свою кулю та трохи сьорбнула, збираючись з думками. Втрутився Монте. [Ти можеш просто піти, Тірслі. Ти цього не хочеш.]

Я знаю. Те, чого хотіла Тірслі – щоб її минуле залишалося настільки глибоко похованим, щоб нагадувало художній твір. Але я йому боргую. Це нелегко пояснити; просто боргую. Він досі мій брат. Тобі не зрозуміти, Монте. Тірслі перевела музу в режим сну. Тернен постукав кістлявим пальцем по кістлявій щоці, його пусті очі колупалися в сестрі.

Тірслі глибоко зітхнула. Її серце билося шалено. “Що ти хочеш від мене, Тернене?”

“Я знав, що ти згодишся.” Тернен посміхнувся та знизав плечима. “Я не прошу багато. Просто трохи використай свою репутацію для мене на одному з доків. У мене буде вантаж.”

“Коли?”

“Три дні.”

“Що за вантаж?”

“Морфи-поди, як цей.” Тернен постукав собі по грудях. “Дюжина. Біологічні, але з залізними мізками, як у ботів. Дешевий непотріб, але навіть тут, серед погані, морфи мають цінність. Не повинно викликати підозр. Можливо, ти навіть зможеш підкинути мені один з тих наркотиків, за які ти здобула репутацію, щоб я міг попередньо завантажити їх, додати морфам трохи ціни.”

“І це все?” Тірслі знала, що в цьому не полягала вся добродія, але все одно спитала. Її брат ніколи не починав з головного прохання. Завжди було щось ще.

“Ні. Мені потрібно, щоб ти дещо для мене оглянула. Нещодавно здобув. Пристрій. Зроби те, що ти робиш найкраще. Дай мені знати, що це я маю, щоб я знав, як його продати.”

“Припускаю, цей пристрій прямує разом з вантажем.”

“Саме так.”

“Також я припускаю, що він контрабандний.”

“Тут немає законів, сестричко, але можна й так висловитися. Якщо це те, що я думаю, то в Сонячній системі буде кілька зацікавлених сторін, готових віддати купу грошей, щоб дістати його в свої руки. Можливо, навіть буде якийсь аукціон. Потім буде легко. Більше не потрібно буде шукати підробіток. Уяви собі це.”

“І як ти отримав щось настільки цінне, Тернене?”

“Не твоя турбота, Тір. Твої руки будуть чистими. Все, що мені потрібно – це оцінка.”

“Ти знаєш моє правило.”

“Нахуй твоє правило!” Тернен виплюнув ці слова так, ніби вони були отрутою, але повернувся до свого розрахованого холоду при наступному подиху. Він знизав плечима. “Люди постраждали. Загинули. То й що? Ці їбанати зробили б те саме зі мною. Вони досі в мене на хвості, й не здадуться, поки я не розвантажу цю штукенцію та не зникну у вищих верствах. Це мій квиток на вихід. Я більше ні про що тебе не прохатиму, сестричко, даю слово. Ти зробиш це для мене. Зрозуміло?”

Тірслі змусила себе зустрітися з ним поглядами. “Гаразд, Тернене. Але це все. Останній раз. Після цього ми закінчуємо. Більше ніяких боргів.”

Тернен нічого не сказав, лише відхилився назад і посміхнувся.

Одкровення :: Вантажне судно “Немає вороття” :: 14 серпня 9 року ПК

Укку обійшов циркулярною пилкою для кісток череп пода, зітхнувши від незаперечного задоволення. Він зняв верхню частину голови, відкривши кібермозок усередині. Витягнувши, Укку розібрав його, відкривши секретний відсік. Звідти він витягнув дивний кубічний пристрій – не більше десятка сантиметрів по кожній грані. Укку передав куб Тірслі так, як ніби найменший поштовх розбив його на мільярд уламків. Коли куб торкнувся її металевої шкіри, гіркий холод пронизав її долоню. Виявилося, що їй важко на цьому пристрої зосередитися, його риси та краї були дивно розмитими.

“Клинок Укку уважно спостерігає. За кожним рухом. Не забувай.”

Тернен посміхнувся. “Розслабся, Укку. Тірслі буде слухняною. Чи не так, Тір?”

“Так, Тере.” Тірслі на секунду завагалася, чи не розбити куб об стіну, щоб побачити його вираз обличчя. Але вона була заінтригована.

Укку повернувся до морфа-пода з порожньою головою. Дюжина подібних до нього ширяла в баках з поживними рідинами, зв’язані докупи в пучки, розкидані по вантажному трюму, кожен з яких – прикріплений до стіни. Укку повернувся до розрізання плоті, цього разу маніпулюючи скальпелем в тісній спіралі на грудях пода, там, де зазвичай був би сосок. Тірслі чула, як він тихо сам з собою хихотів.

“Переходь до справи, Тір. Чим раніше ми знатимемо, що ми тут продаємо, тим швидше скажемо “адьос”, і ти зможеш повернутися до свого щасливого життя“, – сказав Тернен.

Тірслі знову спробувала зосередитися на кубі. Здавалося, що він складається з однієї витої нитки, якоїсь скляної чорної речовини, витягнутої в цю ідеальну форму. Навіть при мікрогравітації він мав щільний вигляд. Тірслі ніколи не тримала в руках нічого подібного. Це чужинське? Якась річ ТІТАНів?

Тірслі звернулася до нього по тенетне з’єднання. Жодної відповіді. “Ми пробували стандартні штуки, Тір,” сказав Тернен. “Воно не відповідає. Працюй своєю магією. Дізнайся, що воно може.”

Тірслі провела декілька сканувань своїми інструментами. Жодних роз’ємів, жодного доступу. Нічого. Вона навіть не могла сказати, чи воно ввімкнене.

“Немає очевидного способу входу. Жодних ознак присутності коду. Не хотіла тебе розчаровувати, Тере. На перший погляд, тут не більш ніж нікчемна абищиця.”

Іще поки вона говорила, в її полі зору з’явилось вікно доповненої реальності. Її нанодетектор щось знайшов. Кліщі. Нанороботи. З’явилися ще вікна. Її вогнемур миготів попередженнями: щось зверталося до її особистої мережі. Але радіосигналу досі не було. Тірслі поглянула на куб у руці. О боже … нанороботи. Вони встановлюють фізичний зв’язок …

Тірслі спробувала відірватися від куба, але не змогла. Всі фізичні функції припинилися. Параліч. Застій. Вона злякалася, бо відчула, як щось досліджує її розум, досліджує кожну схему, кожен електронний синапс. Монте незв’язно булькав. Її поле зору заливало попередженнями, знаками виконання чужого коду. [Цілісність системи музи скомпрометована. Виявлено неавторизовані підписи коду.] Монте переписували, і вона була безсила це зупинити.

Тернен продовжив говорити, нічого не помітивши. “Це технологія ТІТАНів, Тір. Має бути. Передове обладнання ШІ. Ці їбанати не сиділи б у мене на хвості, якби це було не так. Агов, що з тобою нахуй не так? Тір? Припини їбланити! Агов! Я до тебе говорю!”

Укку припинив різати плоть і поплив до Тірслі, обертаючи клинок. “О. Укку здається, настав час для соковитого маленького ягняти.”

За метр перед тим, як Укку досяг Тірслі, в його голові – очному яблуку з’явилися отвори, супроводжені акустичним ударом вогню з рейкотрона. Поки шматки розтрощеної кулі Укку відлітали, Тернен кинувся до укриття. Тірслі залишилася нерухомою, зафіксованою на місці. У її полі зору з військовою акуратністю з’явився Берк, прослизнувши між двома баками з подами, тримаючи готову штурмову рушницю. Зразу за ним були Піво та Еліс, чия зброя була націлена на голову Тірслі.

Сутність, яка була Монте, розширилася, стала масивною, заповнивши кожну доступну щілину її цифрового розуму. Ця сутність простягнулася, тихо досліджуючи, голодна до зв’язку з кожним пристроєм поруч. Жах охопив Тірслі, коли вона зрозуміла, що стала провідником для чогось, що взяло її під контроль через куб.

“Поклади куб, Тір, і відступи. Ми не хочемо вбивати тебе, але зробимо це, якщо буде потрібно. Тут занадто багато на кону. Твій брат – достатньо жахливий, але те, що ти тримаєш, куди гірше.” сказала Еліс.

Напруження раптом перервало гучне булькотіння. Еліс відстежила шум до баків з подами, намагаючись зрозуміти, що вона бачить. Поживні рідини швидко витікали, відкриваючи морфів усередині.

“Мушу віддати тобі належне, сестричко!” прокричав Тернен, в чиєму хриплому голосі відчувалась забава. “Я знав, що ти погодишся! Ти привела цих хуїв з Вогнемуру просто до мене. Хапай їх, Токсоте!”

З-під мерехтіння пікселів просто над Еліс з’явився Біксбі, його маскування спало. “Поди!” прокричав він. “Він активує поди!”

Еліс, Берк і Піво перевели приціл, але запізно. Дюжина морфів-подів голими вискочила зі своїх підвісних баків, дикуни, що жадали плоті та крові. Круговерть хаосу захопила вантажний трюм. Полилася стрілянина в усі боки. Тіла звалювалися в вільне падіння, оточені каламуттю крові та поживного гелю. Крики змагалися з гарчанням і виттям. Тернен зловтішався та сміявся, його пастка успішно спрацювала.

Тірслі нерухомо ширяла, поки навколо неї розгорталась битва. Вона не звертала на це уваги, бувши зосередженою на внутрішніх вікнах, на сутності, яка колись була Монте. Вона знала ознаки; воно сканувало експлойти, намагаючись зламати все навколо. У відчаї Тірслі спостерігала, як воно зосереджується на вразливості, яку мало кожне его в трюмі – бекдорі, який Тірслі закодувала в кожну копію своїх наркоалгоритмів.

Випадкові кулі посікли кінцівки Тірслі, змусивши її обертатися до нудоти. Куб випав з її руки, обертаючись разом з кількома її пальцями. Вона не відчула болю, лише спостерігала, ледве усвідомлюючи, як обсидіанова нитка куба розгорталася та простягалася назовні, неможливо згортаючись у два однакові шнури, обгорнуті ґраткою. Вони вигиналися в протилежних напрямках, зустрічаючись за кілька секунд, щоб утворити коло декількох метрів у діаметрі.

Вихор бою звільнив простір навколо переплетеного чорного кола, коли воно почало вібрувати з жорсткою агресією та силою. Дзижчання швидко переросло в непереборне гудіння, яке тиснуло на кожну барабанну перетинку в трюмі аж до небезпеки розриву. Руки приклалися до вух, постави зігнулися, зброя поплила геть.

У центрі кола утворилась лійка, вихор простору, що згинається та розривається, випускаючи тріскіт статичної електрики. Зі спалахом зеленої блискавки центральний вихор розширився до зловісної чорної сфери, обмеженої краями ґратки. Гудіння раптово зникло. Мовчання вантажного трюму було густим та зарядженим.

Піво отямився першим. “Святий Посейдон, це брама! Їбана брама Пандори!”

Крізь червоточину до безпровідної цифрової формації трюму прибула величезна вага, тягар розуму якої був таким щільним, що кожна операція поруч затнулася, розчавлена споживанням пропускної здатності. Ця сутність прорвалася через компрометовані мережеві системи Тірслі. Увесь її розум шипів від зворотного зв’язку, від задоволення та болю, яких не можна було висловити мовою. Монте збільшився. Він простягнувся далі за неї, крізь наркотичні бекдори, вторгнувшись в кожен кібернетичний мозок у кімнаті.

Жах Тірслі змінився на незрозумілу радість. Її творіння ось-ось буде прийняте богоподібним створінням, взяте на озброєння сутністю, що має практично необмежену міць. Вона знала, що повинна боятися за брата, за друзів… Але серед хаосу віднайшла ясність. Вона не була впевнена, кому можна довіряти. У них були свої інтереси. Її серце шукало співчуття, але не знайшло. Замість цього воно наповнилося гордістю. Це був ТІТАН, вона була впевнена. Вона проклала йому шлях, відкрила двері. Вона була важливою.

Оглушені бійці в трюмі відновили свою рівновагу на декілька секунд, саме настільки, щоб даремно дістатися своєї зброї, що плавала в невагомості, перш ніж присутність вдарила. Окремі розуми були примушені до покори, їхні морфи паралізувало.

Статика.

Тірслі раптом опинилася в халупі Монте в Мохаве, перед нею лежав бот Go-nin. Вона вийшла назовні, під пекельне Сонце. Монте стояв до неї спиною, затемнений у затінку провулка. Вдалині гуркотіли гори; в тумані за ними рухались темні фігури левіафанів. Тірслі ступила до Монте, відчувши його увагу з декількох метрів. Вона змусила себе підійти ближче, витягнула руку, і —

Крізнь неї вдарив потужний струмінь інформації, коли не-Монте проривався через кожний цифровий розум у трюмі. Цілі життя стиснених спогадів пройшли крізь Тірслі на невимірній швидкості, пожерті ненаситною сутністю. Вона занурилася в потік, дозволяла пакетам крутитися навколо неї, і —

Очима Біксбі – його ініціація в таємну організацію під назвою Вогнемур.

Очима Берка – інструктаж щодо Тернена та подробиці місії з відновлення вкраденого артефакту ТІТАНів.

Очима Еліс – формування довгострокового плану дружби з Тірслі, щоб використати її, аби дістатися до Тернена.

Очима Тернена – його оплата головорізам за вбивство Монте, його угода з Укку, а також останній день Тірслі на Землі.

У спеці пустелі вона впала на коліна перед Монте й заридала. Все це було брехнею, фальшивою імітацією та віроломністю. Нікому з цих людей не було до неї діла. Ніхто не був її другом. Тірслі лементувала, здавалося, годинами. Сльози зради заплямували пил біля ніг Монте.

Коли вона поглянула вгору, то Монте загадково на неї дивився. Ця мить розтягнулася, настала ніч. Його обличчя поглинула темрява.

Статика.

Тірслі знову опинилася в трюмі. Навколо неї плавали трупи, вкриті ранами, без розумів, без его. Примусово відвантажені. Вона спробувала знайти брата, але не змогла виокремити його серед карнавалу крові та інших подів.

Циклопічна сутність – Монте – зникла. Сигнал, що випромінювався через браму, згас. Вона знала, що він, воно, там. По той бік.

Відкритий прохід мурчав обіцянкою втечі. Тірслі дивилася на чорну кулю, намагаючись вловити підказку, що ж там. На краях один в одного переходили мляві вихори колірних спектрів. Чи є це запрошенням? Чому мене не вбили? Вона розмірковувала, що означає пройти через нього, розширити свої здібності до чогось, що транслюди ніколи не зможуть уявити. Це щось, воно обрало мене. Я знаю це. Амбіції палахкотіли в її грудях.

Звук, рух. Тірслі обернулася та побачила Піво на іншому кінці трюму, що тримався за двері бака, не з усіма руками та з кровотечею. Звісно, подумала вона, в нього тут в єдиного був біологічний мозок.

“Не роби цього, Тір. Не проходь крізь браму.” Його голос був пронизаний болем.

“Ти мале гівно, Піво. Я тобі довіряла. Довіряла вам усім і кожному. Вважала вас друзями. Навіть родиною. Хто ви нахуй такі, народ?”

“Ми досі твої друзі, Тірслі. Так, ми збрехали про певні речі. Не знали, чи можемо тобі довіряти. Це було помилкою. Але тут ми на одному боці. Твій бра –”

“Мого брата більше немає. Як і решти.”

ґратка почала скорочуватися, повільно зменшуючи сферу червоточини. За секунди вона провалиться в нікуди. Залишатися чи йти? Незалежно від того, як вона б це не пояснюватиме, вина за те, що сталося в трюмі, буде покладена на неї. Чим би не був цей Вогнемур, вони точно по неї прийдуть. Тепер це були її вороги. Ця думка викликала усмішку на її губах. Рішення – очевидне. Почати все спочатку. Нікому не довіряти. Це те, в чому ти найкраща, чи не так? Але тепер, нарешті, я вже не буду необачною здобиччю.

Вона сумнівалася, досі невпевнена, чи не повинна вона ступити у вихор в темну невідомість. Згадався Тернен, одна з небагатьох миттєвостей, коли вони були дітьми і він був вразливим, коли вона ризикнула життям, щоб врятувати його, при першій великій повені, яка вразила фавелу Геліополіс. Потім Тірслі обміркувала спогади, які отримала, як він її зрадив. Пирхнула. “Яким він був їбаним покидьком.”

Тірслі взялася за краї ґратки та втягнула себе ногами у червоточину, впевнена, що одного дня повернеться, щоб відплатити тим, хто її зрадив.

Нитки ґратки розвилися та зібралися в маленький чорний куб. Піво дивився, ледве зберігаючи свідомість, як цей пристрій ширяв серед порожніх оболонок, перш ніж перетворитися на мініатюрну бабку. Пристрій полетів до відкритого шлюзу, що вів до решти корабля, та зник.